Институт изучения религий в странах СНГ и Балтии


О нас
Наши проекты
Статьи
Книги
Вопросы НЕ к священнику
Ссылки

Институт изучения религии в странах СНГ и Балтии > Главная страница > Проекты > УГКЦ: преодоление мифа > Доклады

Иван Гречко

председатель Клуба украинской Греко-католической интеллигенции (Львов)

ВІДНОВЛЕННЯ УГКЦ В УКРАЇНІ

Доклад на семинаре “УГКЦ: преодоление мифа”

Тема, що зазначена у заголовку, є настільки широка, що її можна обговорювати або писати про відновлення УГКЦ у контексті нинішнього дня, або починати від березня 1946 р., чи скажімо, від середини 60-х рр., тому, що в кожному конкретному часовому відрізку, протягом майже півстолітнього життя Церкви, яка була поза законом, її діяльність не припинялася. Але насамперед мусимо визначитися в семантиці окремих термінів, які часто вживаються деякими авторами при описі діяній Церкви, як духовної інституції, після злощасного львівського "собору". Отже, часто говориться, що після 1946 р. Греко-Католицька Церква в Україні діяла у підпіллі. Але, як відомо, підпілля має зовсім інші форми діяння чи боротьби, як це було у випадку з нашою Церквою. Підпільна діяльність є справою невеликої групи "втаємничених", добре вишколених професіональних "фахівців", що мають ясно визначену мету, відповідну стратегію і тактику, здисципліновані невеликі комірки - переважно "трійки", які є, властиво, "зовнішньою" виконавчою інфраструктурою підпільної організації і є дуже радикальними в своїй, що так скажемо, "практичній" діяльності. Цього всього в УГКЦ не було. Інспірований, разом з інструментарною Російською Православною Церквою (РПЦ), і очолений представниками НКВД (КГБ) львівський "собор" 1946 р. "ліквідував" УГКЦ, експопріюючи її майно, а саму Церкву поставив поза законом. І саме в такому позазаконному режимі з пункту бачення совєтського законодавства Українська Греко-Католицька Церква перетривала аж до кінця 80-х рр. Проте вона повністю зберегла свою канонічну структуру (ієрархію, клір, монаші чини, мирян), а її предстоятель митрополит Йосиф Сліпий та інші ієрархи, помимо того, що знаходилися в совєтських тюрмах, однак жили в одній державі разом зі своїми вірними і були "гражданами" СССР. Вони не зреклися своєї віри і своїх духовних санів, не підписували переходу в російське казьонне православіє, лишилися вірними Апостольській Столиці. Тому, римські архиєреї і вся Вселенська Церква ніколи не визнали цього ганебного акту - урядової ліквідації УГКЦ. Отже, УГКЦ з точки зору канонічного права не переставала існувати. Так само в СССР не переставала існувати "де факто", хоча, як вже говорилося, "де юре" вона була поза законом. Її нібито не було. То вже інша річ, що такий "незаконний" статус Церкви мусів змінити також спосіб та й форми її діяння. Втративши все своє майно, а головно всі церковні та монастирські приміщення, Церква, як мовиться, "пішла в народ". "Упорствующі" священники, що не пішли на службу до РПЦ (а були це переважно целебси та монахи) мусіли соціально "перекваліфіковуватися" і, як громадяни СССР, поповнили ряди сторожів, гайцерів, столярів, зрідка - книговодів, а підпільні монахині - нижчого обслуговуючого персоналу по шпиталях, будинках пристарілих, сиротинцях та школах, словом, офіційно були лояльними громадянами СССР. У часи вільні від праці вони не переставали виконувати своїх душпастирських обов'язків, хрестячи, катехізуючи, відправляючи св. Літургії та інші треби, але таємно, по людських домах за згодою і під охороною господарів, зі спеціально пристосованими до "похідних" умов літургійним начинням та іншими предметами. Треба сказати, що інституція "уповноважених" до справ релігії (раніше "по дєлам РПЦ"), що фактично була підрозділом КГБ, а її працівники рекрутувалися виключно з рядів кадрових кагебістів, були добре зорієнтовані в структурі, діяннях та персоналіях нелегальної Церкви. Вони мали розгалужену сітку сексотів і різного роду донощиків, особливо з рядів тих, що перейшли на російське православіє, тому, "активні уніяти" часто попадали в колізію з правом, що в кожному випадку закінчувалося арештом "порушника" і судом з подальшим відбуванням кари десь по сибірських тюрмах і концтаборах. До честі таких "порушників" чинного совєтського законодавства треба віднести факт, що опинившись навіть в екстркмальних умовах тюремного чи табірного життя, вони не переставали виконувати душпастирської праці серед своїх краян, що сотнями тисяч заповнювали тоді велетенську імперію ГУЛАГу. Таким чином, УГКЦ, втративши все своє майно і легальний статус, фактично, силою обставин розширила свою канонічну територію на цілий "союз нерушімий республік свободних". А влада предстоятеля УГКЦ митрополита Йосифа розширилася на величезні простори "страни совєтов": від Ужгорода і Львова - на Заході, аж до Магадану і Колими - на Сході, від казахстанських степів - на Півдні, до заполярних Норильська і Воркути - на Півночі. Тюремні "резиденції" правлячого Митрополита Йосифа дуже часто мінялися. Проте, Владика мав у постійній евіденції свою паству на Україні і в розсіяні сущу. Своїми архипастирськими листами, які різними способами доходили до адресатів ісповідник віри Йосиф кріпив у вірі, підносив на дусі, подавав надію своїм духовним чадам, закликав до взаїмної любові, особливо ж тих, що, як і він, терпіли більшовицький "вавілонський полон". Тут ще лиш треба сказати, що влада час від часу давала знати про себе то з більшою, то з меншою силою, організовуючи різні форми репресій проти нелегально діючих священників, монаших чинів та щонайактивніших мирян. Робилися обшуки на помешканнях "підозрілих", конфісковувалося все, що в очах представників КГБ і "уповноважених" до справ релігії мало культовий характер, в пресі появилися відповідно сфабриковані статті, в яких вже наперед визначалася міра покарань для "винних". Ну, а потім починалися судилища, на яких організовані партією і комсомолом "представники громадськості" одноголосно схвалювали судові вироки. Підсудним, як правило, інкримінувалася співпраця з ЦРУ (Центральне Розвідочне Управління) і агентами Ватикану, а найчастіше - якісь аморальні збочення. А, значить, конституційна гарантія свободи совісті формально не порушувалась. Це все ніби й загальновідомі речі, але нам видається, що таку довгу "інтродукцію" треба було зробити аби доказати, що Церква після 1946 р. не переставала жити і діяти, хоч, правда, в ненормальних умовах більшовицької дійсності, що поставила Церкву поза законом. Коли тепер хочемо говорити про "відновлення" УГКЦ, то може краще було б вжити в цьому випадку слова "легалізація" або "релегалізація". Бо, властиво, вся діяльність, всі старання і домагання повноти Церкви на лінії Держави (режим) - Церква, зводилися до того, щоби добитися узаконення легального статусу для УГКЦ в межах конституції та чинного законодавства СССР. І тут, забігаючи наперед, мусимо ствердити, що найбільшим противником привернення в правах УГКЦ був тодішній екзарх РПЦ на Україні, а нині патріярх УПЦ КП Філарет. Він при всякій нагоді переконував всіх, що, мовляв, нема такої Церкви, бо вона "самоліквідувалася" ще 1946 р. і на даний час до її вірних причисляють себе тільки сотня-дві старих напівграмотних галицьких бабусь. Тепер він відчув, напевно, "смак" канонічної невизнаности його Церкви - Української Православної Київського Патріархату між іншими церквами світу. Але, повернімось до справ, пов'язаних з легалізацією УГКЦ. Як відомо, в середині 80-х рр. розпочався процес горбачовської перестройки. В світі та й в СССР йшла підготовка до 1000-ліття хрещення Руси - України. Російська Православна Церква та її екзархат на Україні готувалися відсвяткувати "1000-лєтіє крещенія Росії". До цієї акції були залучені поважні наукові центри в Москві, такі, напр., як "Інститут слов'яновєденія", Академія Наук СССР та інші інституції гуманітарного профілю; почали появлятися різні публікації, писані тенденційно з позицій російського великодержавництва, словом, як говорив тоді аніматор перестройки - "процес пошьол". Але перед тим в травні 1986 р. російсько-православний Львів вирішив ще раз поглумитися над "уніятами", справивши на Святому Юрі гучні святкування з нагоди 40-річчя урядової ліквідації УГКЦ. На ці "празднєства" з'їхалося багато достойників з-під знаку КПРС та РПЦ, представники "мирян" зі східних областей України, та почаївських монахів. Вся святоюрська гора була окружена силою-силеною міліцейських машин та кагебістів, які пропускали делегатів тільки по спеціальних перепустках. Таких кагебістських "кордонів" було аж 3: на першій брамі святоюрського комплексу, на другій - внутрішній, і безпосередньо на вхідних дверях до архикатедри. "Ювілейні" доповіді, виголошені переважно по-російськи, мали одну мету : "клейміть позором" "уніятство", католицизм і, розуміється, Ватикан. Торжества тривали 4 дні - від 16 до 20 травня 1986 р. і закінчилися багатою і вишуканою лібацією для "ізбраних" в одному з найкращих ресторанів Львова.
Перед початком ювілею всі гр.-кат. священики були піддані домашньому арешту від 16 по 20 травня, а єпископ Володимир Стернюк був заарештований ще 14 травня і звільнений після 20-го, коли вже вся ювілейна "парада" була закінчена. Однак перестройка таки рушила з місця і ця велика політично-церковна показуха і демонстрація сили були вже останніми потугами російсько-більшовицького православія на львівському грунті. Згадуючи 60-і роки нагадаємо тільки, що події епохальної ваги для УГКЦ на материку і на поселеннях було несподіване звільнення з тюрми ісповідника віри митрополита Йосифа Сліпого і поява в Римі після 18-річного перебування по совєтських тюрмах. Та це факти відомі і про них тут говорити не будемо. Тут з вдячністю мусимо віднотувати великі заслуги в пропаганді й скріплені віри Радіо Ватикан, яке своїми недільними радіовідправами, змістовними проповідями та інформаціями в'язало переслідувану Греко-Католицьку Церкву на Україні з Апостольским Престолом, як, рівнож, - з цілою Вселенською Церквою. Не від речі буде пригадати й таке. Багато переконаних греко-католиків вчащали також і до церков, що були в юрисдикції Московського Патріарха. Але уважали їх за свої, усвідомлюючи, що це церкви "наші", які тимчасово окуповані чужинецькою РПЦ. Це особливо стосувалося різдвяного та великодного циклу відправ, позаяк хати богослуження такі, напр., як при плащениці Єрусалимська Утрення або великопостні недільні пасії з прекрасними співами та коліноприклонними мотивами, з обильним обкаджуванням церкви тощо, оскільки такі відправи в хатніх умовах не могли відбуватися в усій своїй обрядовій величі й красі. Тому ходилося в такі дні тоді до церкви. Зате всі "треби" - шлюби, хрестини, погребальні відправи та різні так зв. "інтенції", а також катехізація дітей, перші Святі Причастя, приписні передпасхальні сповіді виконували виключно "свої" греко-католицькі священики. Цікаво, що й священики латинського обряду завжди були готові подати духовну поживу потребуючим, запитуючи наперед в якій мові повинен бути виконаний обряд: латинській чи церковно-слов'янській (українська мова тоді ще не була мовою "богослужбовою".). Так само по костелах і баптистеріях відбувалися Йорданські водосвяття для гр.-кат., позаяк чин Йорданського освячення води є невластивий лат.обрядові. В цьому плані варті, може уваги ще й такі факти. Коли на Великодному вході православний священик поминав патріярха московського і правлячого єпископа, то багато з присутніх на богослужінні впівголоса називали ім'я вселенського архиєрея Папу Римського і верховного архиєпископа митрополита "нашого Йосифа". Так само під час співу цілою церквою символу Віри в місці "…і Сина" завжди виходила заминка, бо крилос "тягнув" без "Сина", а частина церкви "таки по-нашому" співала, то зн. по католицьки. Отже, протягом тих довгих казьонно-православних десятиліть витворився був якийсь такий галицький православно-католицький обрядовий симбіоз. Цей стан речей тривав майже до кінця 1986 р. Але вже наступний рік сильно зактивізував громадсько-політичне життя, як рівнож і всю повноту УГКЦ, що все ще була поза законом. Проте чимраз виразніше і сміливіше ставилися вимоги її легалізації та реституції. Цього стали домагатися не тільки люди безпосередньо пов'язані з Церквою, але також і різні неформальні культурологічні товариства та громадсько-політичні середовища, як, напр., Українська Гельсінська Спілка (УГС), Т-во української мови ім. Т. Шевченка, Комітет захисту прав віруючих, що згодом реформувався в Комітет захисту Української Католицької Цекрви, об'єднання "Євшан-Зілля" та інші, що постали напередодні або вже в часі перестройки. Почали виходити самвидавні періодики та альманахи, окремі інформаційні листки, різні звернення, заяви, просьби тощо, в которих тематика, а особливо справа легалізації УГКЦ, займали дуже поважне місце. Йшлося, прецінь, до року 1988 - року ювілейного, бо присвяченого 1000 - літтю хрещення Руси - України. Тому релігійні питання, а особливо кривди, заподіяні Церквам, зокрема УГКЦ, були темою часу і ставилися перед урядовими чинниками до їх вирішення. Самвидавчі журнали "Український вісник" (Українська Гельсінська Спілка), "Катедра" (Асоціація незалежної творчої інтелігенції), "Євшан-Зілля" (середовище "Євшан-Зілля" ) на своїх сторінках дуже багато уваги приділяли релігійним справам та 1000-літньому ювілею. А самвидавний журнал Комітету захисту УГКЦ "Християнський голос" повністю присвячувався конфесійним справам та відносинам між Державою (ком.режимом) та УГКЦ. Рік 1987 став знаменним для греко-католиків України. В тому році, а саме дня 4 серпня єпископи УГКЦ Павло Василик та Іван Семедій, а з ними 24 священники, група монахів, монахинь і мирян звернулися з офіційною відкритою заявою до Святійшого Отця Івана Павла ІІ, в якій між іншим говорилося: "Ми, єпископи, священики, монахи, монахині і вірні Католицької Церкви в Україні заявляємо: в зв'язку з перебудовою в СРСР […] а також в зв'язку з ювілеєм 1000-ліття хрещення України вважаємо за недоцільне продовжувати перебувати в підпіллі, а тому просимо Вашої святості сприяти всіма способами справі легалізації УГКЦ в СРСР. Одночасно звертаємося через Вашу святість до уряду СРСР із нашою заявою при вихід певної частини УКЦ з підпілля". Згадка в Заяві про "певну частину УКЦ" свідчить, що справа робилася розсудливо, бо репресивна система ще діяла і не можна було передбачити її реакції на такий крок зі сторони УГКЦ.
Властиво, то ще була "проба сил". І дійсно, ініціатор цього відважного кроку єп. Павло Василик був схоплений кагебістами і доставлений в Київ на вул. Володимирську, 33 в республіканське управління КГБ, але все обійшлося тільки погрозами і вимогами відкликати заяву. Очевидно, що нічого з тих "собєсєдованій" не вийшло: репресивна машина почала ламатися. Заява викликала широкий відгомін у світі. Вона стала предметом зацікавлення і обговорення на шпальтах світової преси і засвідчила, що Греко-Католицька Церква в Україні таки існує і цією заявою самолегалізується. Але ще пройшло немало часу і впертих старань аби врешті-решт влада погодилися на греко-католицьких громад. Саме громад, а не повноти Церкви, як духовної інституції.
Треба віддати належне совєтській пропагандивній службі: вона не дрімала, але сумлінно відпрацьовувала свої немалі грошові винагороди і "наукові титули", якимми обдарувала їх, як своїх службовців, членів КПСС. На шпальтах газет, зокрема львівських, появляються величезні "розгромні" статті "кандидата філософських наук" Л. Біскупа, напр., "Імперіалізм і зарубіжне уніятство" (Вільна Україна, 3.04.1985), "Назавжди забута і відкинута" (Вільна Україна, 05.01.1986), "Свобода совісті й безсовісна брехня" голови ради в справах релігій при Раді міністрів УРСР М. Колесника (Вільна Україна, 08.08.1986) або "Прикриваючись хрестом та іконою" Степана Боруцького - кандидата історичних наук з питань пропаганди наукового атеїзму. Це одна з найганебніших статтей про митрополита Андрея Шептицького і його Церкву, що з'явилися в часі заавансованої перестройки у львіській газеті "Вільна Україна" за 16.01.1987 р.
Проте процес самолегалізації Церкви та окремих громад греко-католиків, розпочатий вищезгадуваною "Заявою", щораз то більше набирав на силі. Чим раз вище підносилася "залізна завіса", що відділяла християнський Захід від більшовицького Сходу, західні радіостанції, преса і телевізія, особливо польська, подавали широку інформацію про перебіг величавих урочистостей, які проходили в Римі за участю Святійшого отця з нагоди 1000-літнього ювілею хрещення Руси-України і це будуючо впливало на релігійну ситуацію в Україні. В свою чергу у зарваницькому лісі відбувались багатотисячні нічні відправи, вересневі мілейні торжества на Ясній Горі в Ченстохові 1988 р., в яких вже змогли взяти участь і зустрітися з представниками української діаспори також деякі священики і вірні з України. Вони засвідчили, що питання легалізації УГКЦ в СРСР є в полі зору не тільки Ватикану, але й цілого християнського Заходу. Ще була, правда, голодівка українців греко-католиків, що проходила в центрі Москва на Арбаті з травня по жовтень 1989 р. з вимогою урядової легалізації УГКЦ, було ще багато протестаційних акцій та різних ексцесів з владою з цього приводу, але наближалася дата великої історичної ваги; візита Михаїла Горбачова до Риму. А вона давала багато надій.
20.10.1989 р. Блаженніший Мирослав-Іван кардинал любачівський у Римі звернувся до українців і до "…усіх християн усього світу" з відповідним "закликом", в якому, між іншим, говорилося: "У найблищих днях рішатиметься майбутнє нашої Церкви…Тепер, напередодні цієї історичної візити закликаємо всіх владик, священиків, монахів, монахинь і вірних України і на поселеннях провести особливий День Молитви і Посту за волю і публичне визнання Української Католицької Церкви в Україні, по довгих десятиліттях важкого переслідування могла втішатися побличним визнанням і повною релігійною свободою."
Ще до появи цього "Заклику" 22.01.1989 р. зібралася величезна маса народу в подвір'ї і на площі Святого Юра (біля 150 тисяч) на Молебен до Пресвятої Богородиці, для вшанування 71-ї річниці дня злуки ЗУНР з УНР. Потім організатори цієї широко закроєної акції мали великі неприємності з митрополитом РПЦ Нікодином і владою. Декому прийшлося відбувати 15-и денне ув'язнення (Ірина Калинець), але аж у Золочівській тюрмі, засекречено, аби не викликати заворушень збудженого греко-католицького Львова. Але, попри всі рухи та домагання в наміренні відзискати легальний статус для УГКЦ найголовнішою була величезна маніфестація з організованим Комітетом захисту УГКЦ походом від центру міста до архикатедри св. Юра, що відбулася 17 вересня 1989 р. В цій грізній для влади акції взяло участь, як оцінювала міліція, біла 250 тис. греко-католиків. Подібні маніфестації пізніше відбулися в Тернополі та Івано-Франківську.
В міжчасі архиєпископ Володимир Стернюк робив старання через львіських депутатів, зокрема Ростислава Братуня, у Верховній Раді СРСР аби порушити справу УГКЦ перед урядом у Москві. В цій же справі з офіційним просьбами зверталися до народного депутата Т-во української мови ім. Т. Шевченка, яке тоді очолював письменник Роман Іваничук та президія РУХу на чолі з професором Орестом Влохом. У той спосіб справи УГКЦ устами депутата Ростислава Братуня були порушені з найвищої державної трибуни СССР. Треба сказати, що місцеві власті, зокрема голова міста Богдан Котик, готові були "полюбовно" вирішити цей все-таки очевидний російсько-православно-греко-католицький конфлікт. Проте, як тоді говорилося "не було команди з Москви". В цій ситуації духовенство разом з віруючими самі взялися за його рішення. 29 жовтня 1989 року найбільша у Львові прокатедральна церква Преображення Господнього під час богослуження оголосила публично устами о. Ярослава Чухнія про перехід до Церкви Вселенської. Це відбулося на Великому Вході, коли священик пом'янув Святішого Отця Папу Римського замість патріярха московського і всея Русі. Отже, великою маніфестацією, яка відбулася 17 вересня і цим історичним актом УГКЦ самолегалізувалися остаточно і безповоротно.
Несподівано самолегалізована УГКЦ та її ієрархія була заатакована зі сторони, з якої не сподівалася. Отець Володимир Ярема, який 19.08.1989 р. в церкві Петра і Павла проголосив свою парафію автокефальною з тимчасовою юрисдикцією константинопольського православного патріарха і почав роз'їздити по селах Львівщини, агітуючи дезорієнтованих віруючих переходити в церкву, яку він представляє, "церкву козацьку", православну, бо мовляв, легалізована УГКЦ на чолі з архиєп. В. Стернюком - це вже не греко-католицька церква митрополита Андрея Шептицького, а Церква "польська", яка має одну виключно політичну задачу: якнайскоріше приєднати Україну до Польщі і ополячити весь український народ. Зрозуміло, що така "переконлива" мотивація о. Яреми мала певний успіх у патріотично налаштованих галичан.
З цього приводу 12 листопада 1989 р. у Римі появилася "Заява блаженнішого Мирослава Івана про відновлення української автокефальної православної церкви в Україні", в якій сказано: "Ми уважно слідкуємо за розвитком подій в Україні… нам сумно чути, що духовенство української автокефальної православної Церкви закликає українських католицьких вірних до відступства, а супроти цього не можемо мовчати…" Проте, попри всякі непорозуміння і конфліктні ситуації, яких в тому часі не бракувало, УГКЦ поступово входила в сферу свого душпастирського канонічного діяння. В ніч з 6 на 7 січня 1990 р. Владика Володимир Стернюк увійшов з воскресним церемоніялом у Преображенську церкву і в сослуженні багатьох священиків при великому здвизі народу відправив свою першу архиєрейську Святу Літургію, не в лісі, не в хаті, як бувало, а в Божому храмі.
У виголошеному "посланні" з нагоди Різдва Христового Владика сказав: "Справжньою радістю повняться нині християнські українські серця, бо святкуємо народження Спасителя нашого - Ісуса Христа - не потай, не скриваючись та спостерігаючись, а відкрито у Божому Храмі. Довгою тернистою дорогою йшла українська греко-католицька Церква в Укоаїні до цього благословенного дня…" Було тоді багато сліз радости на очах архиєрея, духовенства та вірних. Вже 23 січня ц.р. тут в Церкві відбувся "Собор єпископів, духовенства та представників мирян Української Греко-Католицької Церкви", який приняв ряд постанов, що складалися з 10-ти позицій.
Першим стояло питання засудження і відкинення рішень так зв.львівського собору 8-10 березня 1946 р. від 7 до 13 березня 1990 р. у Львові в готелі "Дністер" працювала т.зв. "Чотирьохстороння спільна комісія по врегулюванню між православними і греко-католиками в західних областях України". Позаяк, представники Ватикану провадили розмови в дусі неприхильної УГКЦ "ост політік", то вислід роботи комісії був такий, що Владика Володимир покинув врешті зал засідань і, як наслідок, робота комісії закінчилась безрезультатно. Щоби зорієнтуватися в між конфесійній ситуації на місці, до Львова прибув відпоручник Блаженнішого канцлер д-р Іван Дацько. 18 березня 1990 р. в захристії Преображенської Церкви він мав зустріч з представниками гр.-кат. інтелігенції та РУХу, які в деталях поінформували канцлера про актуальну "розкладку сил" у львівському християнському житті і узгіднювали плани подальших спільних дій. Перехід архикатедрального храму св. Юра і митрополичих палат від РПЦ до УГКЦ вже не квестіонувався. Це вже була проблема часу. Правда ще приїздила автобусами з Почаєва російськомовні монахи і у Святоюрському подвір'ї перед гротою св. Онуфрія відправляли Акафісти та Молебні, але було ясно, що це останні відчайдушні спроби РПЦ зберегти за собою Святоюрський комплекс.
Собор був закритий. В ньому не відправлялось з обстави перед захопленням "уніятами" православного храму. Львівська влада створила інвентаризацію комісію по опису церковного майна, яка працювала в днях 13-15 серпня 1990 р. Всупереч різним догадкам, що поширилися серед львів'ян, комісія не виявила якихось слідів девастації або пограбування дорогих культових предметів, нібито вчинених на відході представниками дотеперішніх господарів. Відповідно складений акт на 9 сторінках, комісія передала архиєп.Володимиру Стернюку, уступаючому єп. РПЦ Андрієві Гораку та заступникові голови Обласної Ради - Миколі Гориню.
А вже 19.08 після храмової відправи у Преображенській церкві йшла величезна процесія вулицями Львова в напрямі св.Юра. Як сказав тоді відомий у Львові вчений релігієзнавець: "Це була послідня стація в Хресній дорозі Української Греко-Католицької Церкви від офіційного небуття до свого легітимного утвердження на Святорській Горі. "Там відбулася перша після 1946 р. архиєрейська Свята Літургія в греко-католицькому обряді. Митрополичі палати ще якийсь час залишались в руках РПЦ. Тому, на просьбу консисторії, Львівської архиєпархії УГКЦ, провід РУХу звернувся до М. Гориня з заявою, в якій між іншим говорилося: "Зваажючи на те, що 18.10.1990 р. до нас приїжджає відпоручник архиєпископа Львова кардинала М.Любачівського канцлер о. І. Дацько…Президія РУХу просить Вас…остаточно вирішити справу передачі палат в користування історичному і законному власнику - Галицькому Греко-Католицькому Митрополиту. Скоро і ця важлива справа була вирішена.
Вся Церква, а з нею і Святоюрська гора почала готуватися до повернення з Риму до Львова глави УГКЦ Мирослава-Івана кардинала Любачівського. Цей великий акт відновлення історичної справедливості відбувся, як відомо, 30 березня 1991 р. у Вербну Неділю, коли Церква обходить В'їзд Спасителя до Єрусалиму. З того дня починається новий відлік часу в діях УГКЦ на рідних землях. Вони, ці дії, були і є дуже складними. Священичий корпус, що зформувався з російсько-православних конвертитів, греко-католицьких нелегалів (білих і чорних) та приїжджих із Заходу духовних осіб, створював певні проблеми обрядового і посадового порядку, що є самозрозумілим.
Варто на закінчення нагадати, що архиєпископ Володимир Стернюк був такої думки: "Глава УГКЦ повинен на стало осісти не у Львові, а в столиці України - Києві: "Бо, як твердив цей прозорливий святець: "Чим пізніше почнемо старатися бути в Києві, тим трудніше нам буде домогтися того". Його слова нині повністю підтвердилися. Але це вже інше питання. І хоч воно дуже важливе, проте в обсяг цієї статті не входить.

Дизайн сайта: Академия Наивного Искусства на улице Академика Варги. Все права защищены.